Гідність
За мотивом Василя Симоненка
Можна хату спалити,
можна ймення стерти,
та є щось таке,
що не вмирає навіть у смерті.
Це не гордість сліпа,
не залізо й не камінь —
це коли ти встаєш
після всіх падінь
і мовиш: «Я — людина.
І цього доволі».
І ворог падає ниць
не від кулі —
від того, що куля його
так і не долетіла до твого погляду.
Монолог каменяра
За манерою Івана Франка
Я б’ю у скелю, бо так треба,
бо не для спочину цей молот,
і кожен удар — шматок неба,
що впав у камінь, наче голод.
Моя рука не знає втоми,
в ній кров воїнська гуде,
крізь кам’яні, глухі хороми
мені прийдешнє світло йде.
Нехай сміються ті, що звикли
до рабських снів, до теплих гнізд,
а я уламки гострі звик лиш
трощити власним болем і честю.
Бо кожен камінь — то моя провина,
що я не збив його раніш,
і кожна вибухла хвилина —
то крок до волі, а не крик.
Я не шукаю нагород і слави,
моя заплата — світло за грядою,
коли нащадки змінять чорні лави
на сад, посаджений моєю сльозою.
Тоді я впаду, мов дрібна піщина,
у ґрунт гарячий і живий,
і знатиму: моя провина
стала для когось чорним хлібом днів.
Закон каменяра
За мотивом Івана Франка
Він ішов крізь туман,
мов присуд,
і граніт піддававсь,
мов живий.
Кожен удар — як німий запит:
«Хто ти? Яка в тобі мета?»
І піт, мов сльоза,
виїдав його очі,
а він знав:
цей граніт — не скеля,
це страх, що скам’янів уночі.
І коли розлетілась
остання камінна сльоза,
він побачив не небо —
себе,
без кайданів.
---
Іноді, щоб почути себе, треба спершу — вогонь. Потому — чорний одяг пам’яті. І тільки тоді тиша стає дзеркалом.
---
II. Пробудження
Та, що з вогню
За мотивом Лесі Українки
Я — та, що з вогню зростала,
серед попелу й золи,
де надія завмирала,
мов свіча край імли.
Я хотіла погаснути,
та вогонь не слухав:
він ріс із мене, наче з воску.
Я тримала слово в горлі,
як жарину в руці,
і коли ламались гори,
я ставала їм плечем.
Свобода — не слово. Не спів.
Це коли в чорну безвість
ступаєш — і раптом нема
ні страхів, ні неба, ні крил,
а тільки попіл під ногами,
з якого потім проростеш.
Тоді вогонь стихає,
тиша вчиться говорити,
і в долонях — не багаття,
а живе, м’яке світило.
Я не скорилась
За манерою Лесі Українки
Мене кували в темній кузні,
гартували в семи вогнях,
та я не стала тінню боязні,
не розчинилась у вітрах.
Моє волосся пахло димом,
уста запеклись од жаги,
та я лишилась тим єдиним,
що не скорилось навкруги.
І коли впали всі знамена,
мов яблука з німих гілок,
я розплела косу зелену
і стала світлом для сліпих.
Бо хто сказав, що сила в криці?
Вона — у слові, що пече,
у тій невидимій правиці,
яка веде, а не мече.
Я не шукала перемоги,
не плазувала у покорі,
а пронесла крізь всі тривоги
вогонь, що й досі в серці жевріє.
І нині, в тиші після бурі,
коли вляглись чужі мечі,
я бачу: світять очі хмурі
тим, хто світив у тій ночі.
Жінка в чорнім
За мотивом Ліни Костенко
Історія стоїть у чорнім,
перебирає імена,
як діти — вишні у долонях,
як вдова — листи без вікна.
Вона не плаче, не питає,
лиш дивиться поверх голів,
де вітер хмари нагортає,
мов сторінки без слів.
Минає час, мов сірий дощик,
і ми в нім — тіні й світляки,
але горить між нами й нею
свіча — тонка, жаска, жива.
Це совість? Пам’ять?
— Ні, це те,
що навіть мертвих не лишає,
а живим — не дає заснути.